Молитва в художній візії Володимира Сада

За Святим Письмом, молитва – це таємна розмова з Богом. Вона необхідна для нас так само, як повітря і їжа. У молитві кожен із нас шукає істини. Хтось благає про захист себе і своєї родини, хтось просить благословіння на добрі починання, хтось шукає дороги до себе. Молитва часто буває останньою надією на порятунок. І, стверджують, якщо вона щиро, сердечно мовлена, то Всевишній її обов’язково почує.

Молитви, як сказано в Законі Божому, бувають різні: хвалебні, подячні, просительні, покаянні. Ми ж у цій праці зосередимо увагу на молитвах, втілених у літературному слові.

Об’єкт дослідження – молитва в художньому баченні Володимира Сада, члена Волинського осередку Спілки християнських письменників України.

Предметом дослідження є художнє мовомислення поетичних творів цього автора.

Джерельна база – поетичні збірки В. Сада «Мого серця скрижаль», «Літо моєї осені».

Мета дослідження полягає в розкритті лексеми «молитва» у художній візії Володимира Сада.

Для досягнення мети слід вирішити такі завдання:

– дослідити художнє мовомислення поетичних творів В. Сада;

– текстуально вмотивувати лексеми: «молитва-оберіг», «молитва-сльоза», «молитва-зцілення», «молитва-осанна», «молитва-просьба», «молитва-гріх».

Новизна наукової роботи полягає в системному підході до аналізу художніх текстів Володимира Сада, зокрема до літературного тлумачення лексеми «молитва».

Практична значущість роботи полягає у використанні опрацьованого матеріалу вчителями-словесниками на уроках літератури рідного краю, при проведенні відкритих заходів.

Виклад основного матеріалу

1. Молитва – материнський оберіг

Про силу материнських почуттів багато йдеться як у фольклорі, так і в художній літературі. Українці здавна поважали своїх матерів, до них традиційно зверталися на Ви. Це вона, мати, піклується про родину, співає колискових, передає традиції та звичаї свого народу, є «ангелом-охоронцем» для своїх дітей. Недарма в народі кажуть: «В кого є ненька, в того й голівка гладенька», «Матері ані купити, ані заслужити», «Без матері й сонце не гріє», «У дитини болить голова, а в матері серце» [3, с.104].

Любов матері – найвідданіша. Тож цілком очевидно, що молитва до Бога має найбільшу силу саме з материнських уст. Про це нам, зокрема, доводить поет Володимир Сад.

У вірші «Не стихає у серці біль» митецьпереглядає своє дитинство, і там, звісно, вона – найрідніша у серці людина: «Пригадалось рідне село, / У диму яблуневім хата… / Душу спомином обпекло: / Там ставали ми на крило / Й берегла молитвами мати»[4,с. 25].

З плином літ Володимир Івановичусе частіше повертається в дитинство. Це він тепер, сам будучи батьком, диву дається: як його худенька, невисокого зросту матінка могла виплекати, поставити на ноги одинадцятеро дітей (шість синів та п’ятьох доньок)! Автор з гордістю розповідає, що його ненька Василина Яківна була нагороджена золотою зіркою «Мати-героїня», проте ніколи не зловживала цим.

Володимир Сад присвятив їй ряд віршів: «Мамі», «Мамин сон», «Молитва мами», «На землі батьківській знову літо» тощо. Це не був синівський обов’язок, а радше потреба душі, що переповнюється вдячністю і чимось таким щемливим, чого не можна виразити словами.

На особливу увагу заслуговує вірш «Молитва мами». Це своєрідний гімн материнській любові та жертовності. Бо тільки вона, матір, уміє душею дотягнутися до Бога й попросити здоров’я своїм дітям. Її молитва – це своєрідна симфонія, де лунають і «подяки акорди мажорні, / І мінорне звучання журби». А якщо вслухатись уважніше в «тихі слова, шепіт мами», то можна розрізнити складники тієї симфонії: тут «плаче скрипкою біль незгасимий», «оксамитовим флейти звучанням тихий голос летить догори», «б’ють литаври у небо тривогу».

На позначення жертовної любові матері Володимир Сад створює авторський неологізм, що має порівняльну функцію: «мами-молитовниці». Цей образ надзвичайно місткий і цікавий з погляду художньої майстерності. Односкладне безособове речення «Мамі болить» настільки влучно узагальнює материнський щем у серці, що годі було шукати інших слів. Лише з допомогою однієї художньої деталі – «склались човником жилаві руки» – читач може «зчитати» портрет жінки. Інших портретних характеристик тут не потрібно, адже увагу зосереджено на молитві.

Образ матері у Володимира Сада – водночас і родинний, і збірний образ української жінки. Вона – істинна християнка («молитвами торкається неба» [4, с. 20]). В її очах – і «плач, і сміх, / І давнім смутком спомин ліг, / І оберіг, і наш поріг, / І час, що збіг» [4, с. 8].

А час, дійсно, збіг. Пішла за межу життя, звідки не повертаються, Василина Яківна, а молитви й досі оберігають її дітей і внуків, бо їхня сила – незбагненна, як і материнська любов.

2. Молитва-сльоза

Лексема «сльоза» в Біблії має містке потрактування. В позабіблійній літературі їй теж приділяється значна увага. Одна з легенд розповідає про Божу Матір, Яка з трьома архангелами спустилася в пекло. Те, що Вона побачила, Її дуже вразило: грішники терпіли надлюдські муки й волали про допомогу. Богородиця із розпуки заплакала. Її сльози архангел Гавриїл зібрав у чашу лілії. Саме вони – сльози – допомогли грішникам позбутися болю хоча б на одну ніч. Отож, сльози Божої Матері в цьому фольклорному творі слід розцінювати як дар, що приносить полегкість, звільняє від мук. А хіба не такий дар несе в собі молитва до Всевишнього?

Яку ж молитву-сльозу в поетичних рядках посилає до Спасителя наш краянин Володимир Сад? Що непокоїть його душу? Що змушує вдатися до невидимого діалогу з Богом?

Насамперед, це біль. Бо коли людині болить, то плаче-квилить її душа. В таких випадках у народі кажуть: «Щось муляє на душі» або «щось на душу налягло» [6, с. 146]. Оте «щось» не дає спочинку ні вдень ні вночі – й тоді людина хоче виплакати свій біль. Читаємо в автора: «І про все, що в душі наболіло, / Мій Ісусе, Тобі розкажу» [5, с. 27].

Відверто, лаконічно й сильно звучать і такі рядки: «Тобі скажу те невимовне, / Що вмерзло в душу і болить». Метафора «вмерзло в душу» настільки точно передає стан ліричного героя, що не потребує ніяких тлумачень. А от лексема «невимовне» говорить про те, що в хвилини відчаю і розпуки ми настільки тісно пов’язані з Творцем, що довіряємо лиш Йому, а отже йдемо на справжнє одкровення.

Сльоза, за Володимиром Садом, – це і сум («сумні думи над серцем нависли» [5, с. 16]), це і тягар («невимовний тягар мене тисне» [5, с. 16]), і страждання, і рани, і нариви, й пухлини («хто помітить страждання, і рани, і нариви, й пухлини побачить… / Той в молитвах перед Богом заплаче…» [5, с. 44]). Автор, посилаючи сльозу-молитву до Господа, зодягає її в коштовні словесні шати. Тут є і порівняння: «думи, наче хмари важкі, грозові»; і метафори: «думи нависли», «тягар тисне»; й епітети: «хвилини, пересипані журбою», «почорнілий сніг», «в голосі тремкім» тощо.

Як кожна щиро мовлена молитва несе очищення, так несе очищення й молитва-сльоза. «І прийде вистраждана мить, / І все єство теплом наповнить», і «веселка встане над душею» [4, с. 60], – резюмує поет, і ми цілком згідні з його рядками.

3. Молитва-зцілення

Ми знаємо про чудотворні зцілення Ісуса Христа, захоплюємося ними і переповідаємо їх тим, хто стоїть на роздоріжжі або ж зневірився в людських чеснотах чи в діяннях Божого Сина. «Зцілення сина царедворця», «Зцілення розслабленого при Овечій купальні», «Зцілення сухорукого» – ось низка біблійних оповідей, основною думкою яких є така мораль: «на прикладі Свого життя Спаситель навчав, що кожен, хто хоче бути у Царстві Божому, мусить бути милостивим, усім робити добро і всім допомагати, наскільки у кожного стане сил» [1, с. 270].

У чому ж полягає зцілююча сила молитви в творах Володимира Сада? Ліричний герой порівнює її з живою водою. В українській народній творчості (казки, легенди, бувальщини тощо) сила живої води, дійсно, неймовірна. Вона і від важких хвороб зцілює, і робить людину молодою, і навіть повертає до життя. Тож, використовуючи вдале порівняння (молитва – жива вода), поет зізнається: «Скажеш молитву тиху, / Мовби нап’єшся води» [4, с. 96]. Цієї живодайної сили В. Сад передусім прохає у Бога: «Коли втомишся, серцю дай води, / Зігрій теплом в осінні холоди…» [4, с. 45].

Епітет «тиха молитва» – яскравий приклад того, що довірлива розмова зі Спаситилем не вимагає від нас гучних, патетичних слів, це розмова душі, серця, а отже, Бог нас почує, навіть коли б тільки ворушилися наші вуста. Епітет «осінні холоди» вжитий автором у переносному значенні (осінь – пора людського життя). А хто з нас упевнено може сказати, що в осені буде захищеним від зла, нелюбові, врешті-решт, від незрозумілості близьких людей? Тому молитва до Творця є запорукою того, що Він нас почує.

У поетичних рядках «З яких джерел моя душа бере красу, / З яких криниць тамує серця спрагу?» Володимир Сад використовує риторичне питання. Бо, звісно ж, оті джерела і криниці – це молитва, з якої поет черпає зцілення. Відповідь міститься у самому питанні, а хто знає Володимира Сада – то і в його мудрих, поміркованих, пересипаних біблійними істинами, словах. А істина, що молитва, як «живая вода… може гріховне все змити»[5, с. 5], отже, і зцілити, є провідною в поетиці та житті автора.

4. Молитва-осанна

Якщо ми й наші близькі при доброму здоров’ї і благополуччі, у нас є де жити, є у що вдягнутися, є що їсти, то ми повинні славити Бога і складати подяку Йому в наших молитвах. Такі молитви називаються хвалебними і пошанними. Ми ж у цьому дослідженні будемо використовувати лексему «осанна», що в переносному значенні є синонімічною до вищезгаданих термінів і означає «уславлення кого-, чого-небудь: слава, хвала»[7, с. 753].

Молитви-осанни в нашого краянина є найчисленнішими. І це не дивно. Адже він зростав у багатодітній християнській сім’ї, навчався в Рівненському біблійному інституті, а відтак – служить пастором у церкві «Світло життя» села Підгайці Луцького району Волинської області. Та найголовніше те, що Володимир Іванович у душі справжній християнин, а з душі істину не зітреш: вона, як палімпсести, знову засівається благодатними словами до Бога.

Текстуально дослідивши рядки, в яких у Володимира Сада звучить осанна до Ісуса Христа, ми умовно виокремили два різновиди звертань до Всевишнього: звертання-констатація, звертання-мотивація.

До констатаційних звертань віднесемо такі, в яких автор співає осанну Богові, не вмотивовуючи Його діянь: «В моєму голосі тремкому / Ти вчуєш славу і красу. / Поклін Тобі я понесу, / Тобі, мій Боже, більш нікому» [4, с. 60]; «Все співає в душі по-святковому: / Я з Ісусом тепер буду жить» [5, с. 41] тощо.

На особливу увагу заслуговує авторський «Отче наш», пересипаний молитвами-осаннами:

Отче наш, що на небі єси,
Хай ім’я Твоє славне святиться,
Твоє царство нетлінне й краси
Хай в моєму єстві утвердиться!
Нехай збудеться воля Твоя!
Як у небі, в лазурній блакиті,
Так і в полі, де спів солов’я,
Твоя воля хай буде щомиті!
Хліб насущний на наших столах
Хай пребуде щодня, добрий Отче,
Ми про це у своїх молитвах
До небес піднімаємо очі.
Тебе просим за наші гріхи:
Убіли, все прости і помилуй,
Щоб і недруги, і вороги
Наших прощень відчули всю силу.
У спокусу Ти нас не веди,
Щоби нас не торкався лукавий,
Збережи, Отче наш, від біди…
Твоє ж Царство, і сила, і слава!
Бо життя наше й слава – як тінь,
Твоя ж слава – повіки. Амінь! [4, с. 38].

До мотиваційних звертань ми відносимо такі, в яких друга частина містить пояснення. Автор умотивовує хвалу Богові, оздобивши її художнімидеталями: «Я тоді у молитві подяку несу / За народжений ранок, за ніжну красу, / І за те, що живу на цім світі» [4, с. 28]; «О, хвала Тобі, Боже, хвала / За розірвані злії тенета!» [5, с. 5]; «Дякую я за спасіння, Віру, Надію, Любов» [5, с. 72].

Художні тропи як у констатаційних, так і мотиваційних звертаннях роблять поезію виразнішою, надають біблійного забарвлення: «ім’я святиться», «подяку несу» (метафори), «хліб насущний», «розірвані злії тенета» (епітети). Риторичні звертання сповнені патетики, що й властиво для хвалебних молитов.

5. Молитва-просьба

У Законі Божому читаємо: «Якщо з нами трапиться якесь нещастя, хвороба, біда чи нужда, ми повинні просити в Бога допомогти. Такі молитви називаються просительними» [1, с. 22].

Що ж просить у Бога ліричний герой Володимира Сада? Які мирські негаразди непокоять його душу?

За семантикою молитви-просьби в поетичному контексті цього автора сповнені філософського змісту. Він розуміє, що ми, люди, лише гості на цій землі, й не так багато нам судилося топтати ряст, отож поет просить у Всевишнього: «Дай, Господи, так дні свої прожить, / Щоб душу тут нічого не тримало, / Коли із неба голос зазвучить» [5, с. 77]. Митець слова в цих рядках вдало використав стилістичну фігуру – метонімію: «голос зазвучить». Читач розуміє, що це один із синонімічних висловів до лексеми «Ісус Христос».

У поезії «Храм» Володимир Сад шле іншу молитву-просьбу до Бога: «Господи, пребудь довіку з нами. / Сохрани від зла, гріха та лжі» [5, с. 31]. Займенник «нами» свідчить про те, що весь світ уражений важкою недугою – численними пороками, які з’їдають душу людині. Тому поет просить не тільки за себе, а за всіх нас, нині сущих на цій землі.

Філософське потрактування має і камінь, що як образ ужитий автором у вірші «Не кидай каменем»: «коли буду в житті я поранений, / Захисти мене, Боже, від каменя» [5, с. 26]. Фразеологізм «кидати камінь» тут означає «завдавати болю».

Молитви-просьби у Володимира Сада часто позначені багатоголоссям. Його ліричний герой прохає за усіх нас: «Дай, Боже, всім нам зрозуміти: / Ми – Твій народ, Твої ми діти» [5, с. 51].

Та чи не найбільш містким, увиразненим молитвами-просьбами, є вірш «Два прохання»:

Забери Ти [Боже] мою суєту
І неправду, й обман забери Ти,
Щоби я обминав марноту
І Тобі міг смиренно служити.
Ти багатства мені не давай
І не дай, щоби став я нужденним,
До Вітчизни іти помагай
І годуй мене хлібом щоденним,
Щоб в достатку Тебе не забув
Й не відрікся від Бога благого,
А збіднівши, не зазіхнув
На скарби й не бажав чужого [5, с. 12].

Як бачимо, у цих просьбах до Всевишнього переплітається і особисте, і національне. Зі слів, які мають негативне забарвлення, бо позначають вади людини, можна створити ланцюжок: суєта – неправда – обман – марнота. Саме їх автор не хоче впускати в своє життя, а на поміч закликає Бога.

Щоб уберегти всіх людей від злодіянь, чванства, лицемірства та інших пороків, автор, здається, винайшов дієвий життєвий рецепт: «Сіймо мир навкруги – зійдуть добрі діяння» [5, с. 56].

6. Молитва-гріх

Апостол Іван Богослов застерігає: «Хто говорить: “Я люблю Бога”, а брата [ближнього] свого ненавидить, той неправдомовець, бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить» [1, с. 553].

Така засторога – щоправда, в іншій інтерпретації – звучить і в поетиці Володимира Сада. Він устами ліричного героя звертається до Всевишнього: «Дай бути, Боже, щирими завжди, / Щоб не наслідувати жінку Ровоама, / Убрання не врятує від біди» [5, с. 49]. Образ жінки іудейського царя поет використовує недаремно: згідно з біблійною оповіддю, дружина Ровоама вчинила гріх: переодягнувшись, думала прийти невпізнаною до Ісуса Христа, однак задум її не вдався. Таким чином митець, створивши цей алегоричний образ, застерігає читачів: у молитві до Бога не лукавте, не грішіть, бо ваша нещирість усе одно буде розгадана.

Ця думка віддзеркалюється і в інших поетичних рядках нашого краянина: у Господа «благаєм миру, а самі не в мирі, / Караєм гріх, самі ж бо у гріхах, / Удавано святі, а попросту нещирі, / І присмак полину й неправди на вустах» [5, с. 49].

Гріх справді владарює у цьому світі. Володимир Сад із жалем, вкраплюючи нотки іронії, мовить: «Вдягаєм маски, маєм грим, перуки, / Міняєм голос, погляд і взуття. / Тоді в молитві піднімаєм руки / І просим за своє земне життя» [5, с. 49]. Антитеза присутня і в іншій строфі: «Слова – олива, а думки – гріховні: / Одні на ділі, інші – на словах. / Ми ж під склепіння ідемо церковні, / Щоби відвагу мати в молитвах» [5, с. 49].

Володимир Сад людську нещирість називає «маскарадами» й застерігає: «Бути лицеміром – особиста зрада, / І не спасіння буде – навпаки» [5, с. 49]. І хоча у вищезгаданому вірші митець констатує жахливі факти людського побуту, все ж у нього в серці теплиться надія. Вона простежується в самій назві твору – «Ми не дволикі». Якщо ми насправді перестанемо бути дволикими, то й не буде гріха в молитві, і Бог не розпізнає в наших речах лицемірства.

Підсумовуючи, доходимо висновку, що молитва як таємна розмова з Богом – це особливий, дуже інтимний вияв внутрішнього світу людини, її бажань, устремлінь, глибинних пошуків істини. Особливу ж духовну міць, емоційне піднесення має молитва, обрамлена в художнє слово. В цьому ми мали змогу переконатися, працюючи над поетичними текстами Володимира Сада, автора збірок «Мого серця скрижаль» (2007 рік) та «Літо моєї осені» (2012 рік).

Із аналізованих текстів чітко видно, що автор просить милості у Спасителя не тільки для себе і своїх рідних, а й для батьківського краю, рідного народу, для України.

Використана література
1. Закон Божий: ілюстроване керівництво для сім’ї і школи / укл. за кн. прот. Серафима Слободського. Почаїв: Свято-Успен. Почаїв. лавра, 2009. 730 с.
2. Зорі падають в серпні. Володимир. вісн. 1994. 31 серп.
3. Пізнаймо Україну: матеріали мовокраїнознавчого сл.-довідн. «Україна в словах» / С. І. Терпелюк, С. А. Горожанова, М. А. Соловйова, В. В. Крижанівська. Луцьк: Волин. обл. друк., 2004. 228 с.
4. Сад В. Літо моєї осені: поезії. Рівне: ППДМ, 2012. 104 с.
5. Сад В. Мого серця скрижаль: поезії. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. 80 с.
6. Фразеологія перекладів Миколи Лукаша: сл.-довідн. / укл. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк. Київ: Довіра, 2003. 735 с.
7. Словник української мови: в 11 т. Т. 5. / за ред. І. Білодіда. Київ: Наук. думка, 1974. 840 с.

Євгенія Назарук,
член Національної спілки письменників України,
лауреат Волинської обласної літературно-мистецької премії ім. А. Кримського,
ст. учитель, вчитель-методист